Доволі простий маршрут, який в один момент став складним подоланням якихось 2,5 кілометра. Як мікс «з учасниками та ночівлею у колибі, а далі — сольником із наметом» зміг стати таким складним? І це — при тому, що навіть на хребти не підіймався.
Це текст не стільки про маршрут, скільки про те, як він ламається в процесі. А також про нові місця, які дали змогу зробити кілька вдалих кадрів і старі місця, котрі дозволили роздивитись себе в інший сезон.
Про похід, маршрут та логістику
Богдан покликав у свій комерційний похід. У планах — ночівля у Ґаджині й вихід на Бребенескул через Кізі Улоги. Через останні я й погодився, адже ще не був там, та й на зимову вершину хотілося подивитись. Проте мені хотілося більше, тож запланував невелике соло-продовження після того, як команда піде на фініш.
Дати: 01 — 06 лютого 2024 року
(на третій день буде згадка, чому пишу через два роки)
Маршрут:
- День 1 — дійти з Кривопільського перевалу до Ґаджини через Кострич.
- День 2 — сходити на Бребенескул.
- День 3 — пів дня з командою, потім повертаю до Шпиців і далі вже соло.
- День 4 — повернутись на Кострич.
- День 5 — повернутись на Кривопільський перевал.
1. Візуалізація маршруту:
Про учасників: у нас була невеличка команда з чотирьох учасників. Окрім згаданого Богдана було ще двоє дівчат — Лєра та Юля.
Логістика: добирались ми потягом з Києва до Ворохти, далі таксішкою до старту.
І це те, чим зручний старт на Кострича — до Кривопільського перевалу, який знаходиться на дорозі Ворохта — Верховина, близько ще й дорога хороша. Тож нема проблем, що доїхати командою, що самому. Власне тому тут і було закладено фініш, адже я вже буду сам.
2. Ось такий новенький плацкарт довіз нас до Ворохти: 
8. На маршруті:
10. Вид на ущелину:
11. Над водоспадом, який майже увесь був під снігом:
12. Види навколо:
13. Десь там майже на горі видно дві малесенькі ледь помітні фігурки:
15. Останній погляд:
День 1 — від перевалу до Ґаджини
Коли стежка веде до Кострича, то маршрут завжди починається однаково — виходиш з транспорту; трошки тупиш на старті; проходиш перші 900 метрів і робиш міні привал, щоб розутеплитись; ще 500 метрів і заслуговуєш на перший повноцінний привал. Бо тут стоїть чарівний поодинокий бук, повз якого гріх пройти й не зробити пару фотографій. Власне на фініші в мене також буде фото з ним.
3. Чекпоінт біля бука і Юля:
Піднятись на хребет можна декількома маршрутами:
• якщо багато часу, хочеться більш пологий маршрут або це весна і квітнуть крокуси — краще йти через полонину Веснарка.
• два інші маршрути плюс-мінус однакові та відрізняються тільки сумарною протяжністю і можливістю піднятись на саму вершину Кострич (1 585 м).
Того року на маршруті тусив глухар, який сидів на стежці (до речі є ще одна форма — «глушець», я таку перший раз чую, або ще й застаріла форма — «ґотур»). Проте нам не пощастило його зустріти, натомість пощастило з погодою — пригрівало сонечко, була чудова видимість, хоча періодично підсипало свіжого снігу.
4. Кадри з підйому на хребет:
5. На хребті:
Якщо не рахувати фотолокацію «біля буку», то на хребті була найцікавіша ділянка цього дня. І навіть з урахуванням того, що завтра на нас очікували нові місця, на хребті було дуже гарно. Незатяжний підйом, доволі гарна лісова стежка та найголовніше — вид на Чорногірський хребет. Та й насправді через те, що від старту до хребта всього ~ 4км, то в тебе ще повно сил, їх вистачає і на насолоду в тому числі. Через це «Кривопільський перевал — Кострича» кльовий і простий маршрут, саме тому я обрав його як перший зимовий соло-маршрут.
6. Спуск з хребта і сонце, що вже за хмарами, а значить і види не такі мальовничі:
День 2 — радіальний маршрут через Кізі Улоги до Бребенескула
Зібрані ми були з вечора, тож на ранок залишалось смачно поснідати (а у Боді це завжди смачно) і одразу вийти на маршрут.
7. Ні вечеря, ні сніданок, а частина битовухи — у нас була своя пічка. Також ранковий десерт до кави:
На маршрут ми вийшли десь після дев'яти, початок був по протоптаній стежці, але буквально через двісті метрів звернули на непаханий сніг — популярний маршрут веде на Шпиці, наш же шлях лежав по зеленій нитці (мапа з рис. 1) до урочища Кізі Улоги.
9.
На одному з підйомів Лєра вирішила розвернутись і піти гуляти у бік житла, перед нами ж відкрились масштабні види на ущелину і скелясті гребні Бребенескула.
Бодя розповідав, що буквально нещодавно сюди майже ніхто не ходив, потім Чепіга на своїх пробіжках розвідав місця і здається почали організовувати чи трейли, чи то скай-ранінг через цю локацію. Тож місце частіше почало траплятись у рекомендаціях серед туристів.
Власне я ходив милувався, дивився на гору, що вкрита хмарами й розмірковував, чи хочеться мені дертись на вершину. Фізична форма була не дуже, йшлося важко, а тут-то було гарно, ще й нові місця. Хоча на Бребенескулі взимку я не був. Ця дилема і була тим аргументом, щоб спробувати продовжити маршрут.
Спроба закінчилась спробою — на фінальному підйомі, коли залишалось 170 — 200 метрів набору вирішив, що далі не піду. Сказав Боді і побрів вниз.
Вони ж з Юлею пішли далі (і дійшли). А я собі на чілі пішов вниз і почав насолоджуватись, до цього, чесно кажучи, не сильно виходило (десь тут варто було б задуматись, але до цього ще півтори дня).
Гуляв зверху, доки проглядало сонце й були гарні кадри, потім ще трошки прогулявся знизу і пішов потроху до кемпінгу, до пічки.
14.
16. В таборі:
День 3 — Шпиці і виклики вітром
Чим чудові ночівлі в притулку — тим, що навіть коли сильно втомився, то в тебе чудові умови для відновлення — душ і зручне ліжко, на додачу ще тепле та сухе приміщення, де зручно пересуватись та готувати. Плюс комерційного походу, що готуєш не ти.
17. 
Вчора ми ходили в кішках, на третій же день вдягнули снігоступи. Разом було пройдено десь 1,5 км до розвилки, далі я повернув ліворуч і відправився у бік Шпиців. У мене було на приміті кілька місць в долині перед Шпицями. Планував там зупинитись, в пріоритеті був лісок в якому можна заховатись від вітру і від нього було 2 км до скель.
За ніч насипало знатно снігу і йти було вже складнувато, але від розвилки за годину вже був на локації, де почав шукати місце табору.
18. Отаборився я о 12:55 і в мене ще залишався час, щоб збігати до скель, але спочатку обід
19. Види навколо табору:
23. Ялинки на фоні скель:
На зворотній дорозі вітер вже дув у спину і було в рази цікавіше йти. Ще б трохи, і назвав би що йшов з комфортом.
20. Відпочивший і в шапці: 
Обід — як коротенький відпочинок, і рухаюсь далі. Хотілося подивитись зимові Шпиці. У мене з ними не складалось раніше, тож був шанс закріпити успіх.
За межею лісу вирував сильний вітер, а ще насипало ще більше свіжого снігу, тож прогрес був дуже повільним на першому підйомі і ще повільніший далі. Річ у тому, що вітер так розганяв сніг, що той розсікав обличчя і йти було ще те задоволення. Балаклаву я брав перший і останній раз у 2017 році і сьогодні був привід переглянути свої погляди — чому вона була вдома, а я був тут. Тож рятували мене шапка натягнута на обличчя та баф, який продувався. Тож знадобилось і прикривання обличчя рукою.
Так у темпі легенької прогулянки із зупинками, щоб роздивитись, куди я взагалі йду, пройшов відкриту ділянку і сховався за схилом. В цей момент написання розповіді я почав пригадувати, чому похід був у лютому 2024 року, а пишу у січні 2026. Ну що ж, приємного читання батькам, там ще завтрашній день буде 😅
Прикриваючись схилом від вітру, почав шукати ракурси на Шпиці, бажання й сил йти далі не було, все ж таки ще була дорога назад. Звісно видів не було, як не було видно і Шпиців. Сніг все закривав, сонце декілька разів намагалось безрезультатно виглянути, але остаточно здалось і сховалось за хребтами. Тож мотивації продовжувати було по вінця і ще трохи вище.
21. Вид на скелі:
22. В принципі не бачу різниці з 2018 роком, окрім того, що тоді було темніше і ми підійшли до Шпиців зверху. Про весь похід можна почитати тут — «Чарівність зимової Чорногори або традиційні туманні прогулянки»
Заметіль хоч і була щільною, але доволі активно оновлювала вид навколо, тож насправді було цікаво і йти, навіть періодично діставав фотоапарат для пастельних пейзажів.
24. На зворотній дорозі:
25.
День 4 — найскладніший
Увесь вечір, ніч та ранок безперестанку сипав сніг. Доводилось декілька разів розтрушувати і трамбувати його наметом, бо в середині ставало затісно.
26. Розкопки намету:
27. Бонусом була неймовірна природа, увесь ліс в свіжому сніжку.
28. Піт-стоп 11:13 на криниці Довбуша і переходимо до найцікавішого.
Власне все було чудово до першої кави, далі сніг почав танути й це стало не питанням комфорту — йти та мокнути під мокрим снігом, а питанням фізичного навантаження. При чому воно доволі активно набирало складність, так від криниці до полонини я йшов десь годину, а там всього 1 км.
В чому була причина? Багато свіжого снігу і плюсова температура. Через товстий шар снігу я йшов у снігоступах і не міг їх зняти, бо провалювався б глибше за коліно. Зі снігоступом я провалювався суттєво менше, але з кожним кроком на нього наліпало достобіса мокрого снігу. При чому він приліпав як зверху, так і знизу і через це інколи було ще й незручно ступати. Тобто в мене був чобіт + снігоступ + десь стільки ж по вазі снігу на кожній нозі. Кайф, нарешті у відпустці, головне ще й Шпиці зимові побачив.
Це було повільно. Дуже повільно. Я планував знайти класне місце для стоянки через наступні 5 — 7 км, але коли прийшов туди, то це була просто ділянка лісу, ще й не сильно рівна. Тож постало питання або а) рівняти ділянку дуже глибокого снігу, ставити намет тут і витратити на це купу часу й сил, або б) дійти ще 2,5 км до колиби. Оцінив, що робитиму табір десь годину + незручне приготування (в мене велосипедний намет Tramp Bike 2 і там максимально незручно щось готувати), а йтиму дві години. Сил було плюс-мінус нуль, тож було про що подумати.
А думав я про те як буде зручно готувати вечерю в колибі, тож коли через кілометр вже зустрів дійсно класне місце, то впевнено покрокував далі.
На фоні грало щось типу «як буде тупо впасти й щоб мене придавив власний рюкзак», бо впевненості чи виберусь я з-під нього якось от прям зовсім не було.
Звісно це був песимізм, який мене пробрав, в основному через фізичний стан, бо щось це було для мене дном. А про це я мав би подумати ще на підйомі на Бребенескул. Так то я йшов зі стабільною швидкістю останні чотири години і це був основний показник у прийнятті рішення. Але наодинці, ще й в темряві було доволі просто ловити одну єдину радіостанцію «Унилий Андрій», на якій якраз були спогади про те як на підйомі на Близницю перенавантажив м'яз, а там якраз були і зима і сніг і оце от все. Так то я йшов знайомою стежкою, а коли повернув до полонини Болота то взагалі впізнав біля якого дерева найшвидше звернути, щоб по прямі збігти до вечері, адже там був борщик з бутером. От тільки сала не вистачало.
29. Вечеря 20:18:
Якщо коротко — я втомився, але не пожалів, що дійшов до колиби.
День 5 — найлегший
Вставши на світанок (хто там казав що вчора втомився?), далі порогу не пішов — за вікном було унилінько. Не бачив сенсу бродити й шукати ракурси, які фотографував в сольніку при кращій погоді й будучи менш задовбаним (галерея в кінці історії «Як я в "зимовий" соло-похід ходив»). Тож пішов досипати.
30. Світанок 7:38:
33. Сушка всього, щоб зменшити вагу:
34. Вийшов на зворотній маршрут о 10:57:
36. День був сонячний і приємний, вчорашня пригода вже й не пам'яталась:
37. Де похід починався, там і завершується. Тепер ще й фото з буком маю:
31. Вид в іншу сторону:
32. Сніданок о 10:01:
35. Вид на Чорногірський хребет:
Фініш
На цьому пригоди завершуються. Десь між тим походом і сьогоднішнім днем, коли я сиджу з травмою, а попереду рік відновлення, варто було краще подумати про фізичний стан. Але-але. Далі буде.
38. Святкова вечеря перед потягом в улюбленому кафе «Говерла» в Ворохті:
Дописати коментар