Як ми знайшли нових друзів, ледь не загубили gps і втратили казанок

Спочатку назва першої частини планувалась інакшою, але подумав, що батькам буде не дуже приємно читати щось на зразок "Що нічого так може налякати туриста?", навіть якщо учасниками це згадується жартома. Але до цієї події були і інші казуси нашого фаст-похода, а це ж був лише початок:

Замість вступу:

Щоб краще поринути в атмосферу краще переглянути анонс і тизер (колись очікується і повноцінне відео):

Якщо вам потрібні технічні деталі чи бодай карта щоб локалізувати наші пригоди, то вся ця інформація є тут – "Гірська двійка в Сванетії: технічні деталі", там же є і опис учасників щоб не плутатись.

Нульовий день:

Цього року, аби зекономити, ми летіли через Харків. І щось мені геть не пригадується, як ми їхали в потязі, можливо на фоні того, що по приїзду ми відправились святкувати день народження Дениса. І чомусь після цього написане звучить не дуже по спортивному і ніхто ж не повірить.

Невдовзі вже був час їхати в аеропорт і ось тралік мчить по Гагаріна щоб довести нас до контрольних терезів які покажуть, що наші рюкзаки набиті під тридцятку (якщо бути точним 28 – 29кг, в кого як). Щоб передати наші відчуття просто додам трішки післяпохідної статистики:

І думаю були люди які сумнівались між червоним і жовтогарячим. Насправді розгорнутий опис власне моє реакції на рюкзак був наступним: паніка → істерика → самообман → ридання паніка (як же без неї перед, особливо враховуючи деякі особливості мого тодішнього самопочуття) → не впевненість → падіння духом → звикання → "та наче можна й ходити". Але всім доводилось тримати марку на фоні того, що видав Сергій під кінець похода – "О! так в мене пояс було не відрегульовано, все на плечах ніс. Можна було й не застібати" і це при тому, що він увесь похід валив і чекав на інших. Тому з таким прикладом вже на третій день йти було нормально.
Але головні плюси котрі було отримати після досягнення такого результату: потім, коли я збирався в соло-похід, і в мене виходив досить важкий рюкзак, то арифметика була проста - "на п'ять кіло легше ніж було в Грузії, хо-хо, значить нормально". Звичайно тут можна подумати "Пф... всього-то, навіть не тридцять кіло, а пишеш так наче зробили якийсь подвиг. Якщо було важко, то треба було брати менше речей", але пропоную спочатку спробувати і отримати свою порцію задоволення.

Далі були тільки хамоватий обслуговуючий персонал (може день був не геть вдалим), приліт о 01:15, загублена трек-палка (все таки невдалим) і наш перший з чотирьох водіїв – Гоча (з яким я познайомився в свою першу поїздку в Грузію). Він зустрів нас по прильоту і дуже в цьому виручив, а потім ще раз виручив при покупці бензину в Лантекхі, в результаті і ми були щасливі і він не залишився від завчасно заготовлених подарунків.

День 1й: як ми шукали GPS і поповнення в команді:

Сонце вже почало підніматись, коли в казані вже був готовий сніданок. Але на цьому приємності не закінчились і подивившись на наші геть не сонні морди, кеп дав команду "всім спать". Ніхто навіть не пручався, аж доки сонце не піднялось з-за хребтів і почало припікати настільки, що спати просто неба на карематі стало не приємно.
Коли все було зібрано і ми були готові виходити, то виявилось, що GPS кудись зник. Проблема була тільки в тому, що "він був начебто отут", а це було біля схилу. Тож після нервових пошуків він все-таки був знайдений далеченько по схилу і перекочував у інші руки аби не повторюватись.
1. На привалі

"Чому ми такі унилі якщо похід тільки розпочався?" – мабуть хочете спитати ви.

Ну мабуть бо він тільки розпочався і ми не розходились + потрібно не забувати, що ми прилетіли о 1й ночі, о 4й були на місці, а ще тут було значно спекотніше ніж на Батьківщині. Ну а ще, так як ми поки йшли вздовж дороги, то по-перше нас обганяли на машинах, а по-друге пропонували, то кон'як, то кон'як (бо пропонували одні й ті самі), а нам було ще топать і топать.

Краще запитайте чому усі в черевиках, а я в кросах? Думаєте, бо самий розумний, але якщо ви помітите клаптик білої тканини під моєю шкарпеткою, або точніше – шмат бинту, то відповідь зразу має стати зрозумілою. І так, другий рік поспіль без серйозних травм в категорійни похід я не йду. Єдине добре – що серйозність йде не по наростаючій.

∙●∙●∙●∙●∙

Наш настрій радикально змінився в той момент як ми зупинились на обід. І не тільки через відпочинок та їжу, не такі ми вже й раби шлунку (похід то все-таки тільки розпочався, ще є накопичене з дому). До нас приєднався чудовий собака - Джек, Блек Джек.

2. Переломний момент, або +1

Він не просив їсти, на відміну від нас, не гавкав і взагалі поводив себе чемно. Тільки на вечерю поцупив грибів. По можливості ми його підкормлювали, але так як раціон був розписаний по грамам, то він не сильно жирував.

3. Обідня скатертина:

4. На птахів цього року щастило трохи більше:

5. Наш перший табір:

Насправді наш перший день був легкий, ми не так і багато пройшли, плюс був геть не великий набір висоти. Чудовий день для акліматизації і добіралова.
Окрім того, що вечір подарував нам гарний захід в цей день було б вже нічого додати, якби не один нюанс який відрізняв цей день від інших – це був єдиний день без дощу.
6. "Вид за вікном"

7.

День 2й: ще одне поповнення, місце яке не очікував зустріти в горах або "Дощ. День перший":

Другий день почався з плавного набору висоти. Грунтова дорога спочатку поповнилась рясними струмочками, потім почали зустрічатись і сніжні галявинки, а нахил був стабільно вгору з великою кількістю поворотів. Аж доки ми не вийшли на перевал.

8. Ще на підйомі для обіду було обрано озеро. І вийшовши до нього ми не пошкодували, що заради цього довелось навіть трохи скинути висоти.

9. Столовка:

10. Як вам такі умови в горах?

По обіду ми отримали ще одного бонусного лохматого товариша, з часом він отримав прізвище Дао, як собака просвітленний і пізнавший умиротворення.

Ще ми зустріли двох білорусів і сольніка з Закарпаття, всі ми потім зібрались в аеропорту - маршрути в нас були різні, а літак один. Цікаво потім було слухати різні версії походів і тієї ночі яка на нас очікувала.

11. Оновлена команда і тимчасові попутники (за нами):

Зразу після обіду ми вийшли на сніг і тепер основна частина маршрута була по ньому. В принципі нічого поганого, якби я досі не йшов в кросівках. На черговому короткочасному привалі Бодя подарував нам можливість насолодитись видами і теплим сонечком, пішовши вниз по схилу забирати цукор і крупу які вивалився з рюкзака.

12. Ті самі види:

13. Джек:

14. Недовольний Джек:

15.

В цілому до вечора далі не було нічого цікавого, ми йшли, інколи Дао сідав на тропі і як ти б його не пхав, він просто повертав голову і дивився на тебе – "Сядь, відпочинь. Чого ти спішиш, в тебе все життя ще попереду".
16. Місце яке ми облюбували для серії фото (ті самі, що і тут):

17.

18.

19. На підході до місця ночівлі:

20.

Світлового дня залишалось трохи більше години і спуститись за цей в Ушгулі ми трохи не встигали. Тому група почала шукати зручне місце для табору. І невдовзі хтось із учасників його відшукав - майже карман, з однією відкритою стороною. Кращого місця годі було шукати.

21. Тут ми переночуємо доволі не спокійну ніч:

22. Хмарки:

В цей момент варто зауважити, що в похід планувало йти семеро учасників і ми довго не могли знайти хорошого чотиримісного намета. В нас був вибір з поганого намета і ще гіршого. Але в результаті пішло шестеро і взяли два нормальних як ми думали намета.

∙●∙●∙●∙●∙

Все почалось ще засвітла, здається ми ще не встигли повністю поставити намети як з неба почали прилітати перші ознаки негоди – спочатку краплі, а вже через якусь мить по нам почав тарабанити дрібний град. Вечеря продовжувала готуватись черговими під небесний масаж, інші ж учасники перекочували в намет.

Насправді я не дуже пам'ятаю всі деталі, коли саме почали будувати громовідвід, о котрій все те почалось. Але добре пам'ятаю той момент, коли я висовую носа з намету і за якісь секунди відчуваю як все пішло в пітьму – небо в мить стало чорним і пролунав Бодін крик – "Бігом речі і себе в намети!" (наче навіть у цензурному варіанті), після чого в намет полетів один рюкзак за іншим, а в кінці під сильний порив вітру заскочив і Бодя.

Нас почало штормити, ми тримали дуги, згодом приєднались блискавки і тоді різко всі попригадували де чий лежить льодоруб зі сталевим клювіком і які в кого кішки і чому вони до цих пір не на громовідводі.

23. Початок і черговий Толян з вечерею:

Якщо коротко, то один намет який ми брали в самий перший зимовий похід і вважали хорошим, після цієї ночі втратив свої позиції і перейшов в категорії "пікнікових". В ті ж моменти, коли в сусідньому наметі хлопці боролись з дугами всі раділи, що нас все-таки шестеро і нема тих зловісних чотиримісних пікніково-пікникових наметів, бо цю б ніч намет просто не вистояв.

Ми сиділи збившись в купку, коли вітер давав нам передишку і тримали дуги, коли він вертався. Ми сиділи і чекали двух годин ночі, коли все мало заспокоїтись. Частенько "дах" нашого червоного намету освітлювався яскраво-рожевим світлом – це була чергова блискавка. Десь о півночі ми один за одним почали дрімать, інколи просинаючись від грому, а після другої ночі розстелили спальніки щоб хоча б трішки відіспатись і дізнатись на ранок що ми не дорахуємо.

Звичайно ми перекликувались і багато сміялись, після цієї ночі в нас тепер є нова фраза яка зрозуміла тільки нам – "Ви ж тільки не вихоооодьте!" і все таке, зараз це згадується серед жартів і історій, але все ж таки в деякі моменти було сцикотно.

На ранок ми не дорахувались чохла від одного намета який був знайдений при поході по нужді, дощовик який був знайдений в спробах знайти котел. Котел ми так і не знайшли.