Переживши грозову ніч і навіть трішки відіспавшись, табір зажив своїм ранковим життям: чергові доготовлювали сніданок, личинки туристів виповзали зі спальних мішків. Через пару переходів нас чекало високогірне селище Ушгулі, яке мені найбільше сподобалось з усіх пройдених в минулому році. А де селище, там і лаваш, а не сухарі. Маленькі радощі чекали на нас:
Коротко або замість вступу:
◌ Попередня частина - "Як ми знайшли нових друзів, ледь не загубили gps і втратили казанок";
◌ Для розуміння маршруту і кого як звати раджу переглянути короткий пост "Гірська двійка в Сванетії: технічні деталі".
Спуск до Ушгулі:
По ранковим підсумкам ми втратили:
◌ чохол від намету, який був знайдений в мандрівці по нужді;
◌ дощовик, який був підібраний в експедиції за котлом;
◌ котел, який так і не був знайдений.
Тож ми залишились без котла. Добре, що їх було два, а то це б була катастрофічна втрата.
Пройшовши по хребту ми вийшли на ділянку де захотілось спустити рюкзаки самі по собі, а не перти їх, та й місце було зручним для тренування зарубування. І поки рюкзаки готувались до швидкісного спуску і діставалось спорядження, було достатньо часу для фотографій:
1. Частково на фоні маршруту:
6. Подальший спуск був не таким активним: трава, рододендрони, джерела і мальовничий вид на гори і не менш мальовниче Ушгулі під ними:
Я вже писав, що в минулому році був в найбільшому захваті саме від Ушгулі. Скільки там його, але історія, місце дають йому карт бланш. Ну і ще воно наочно показує контраст сучасного і минулого: і те і те називається архітектурою, але одне запам'ятовується, а інше як сучасне мистецтво - доки тобі не потрібно заробляти (в цьому жити) тобі подобається старі скульптури з відбитими руками, а як умови міняються - то готовий малювати два квадратних ока на портреті в профіль.
7. Симбіоз століть важко назвати недоліком, це не прикрита істина яка дає можливість побачити зміни пріоритетів потреб:
9. Ще трохи атмосфери цього місця:
10. Не знаю як на рахунок читача, але мені часто треба відвідати місце більше одного разу щоб краще його побачити не відволікаючись на очікування/реальність і купу інших факторів.
11.
В Ушгулі ми зразу ж відправились до минулорічної обідньої стоянки. Ще на підході було вирішено залишити своїх поводирів тут. Тож після обіду, віддавши нам рюкзак, учасник завів їх в якийсь закапелок і залишивши їжі, бігенько наздогнав нас і ми спробували залишити селище в шістрьох, але наша спроба для цих материх псів виглядала жалюгідною. До самого вечора ми не залишали спроб їх прогнати, але все було безрезультатно.
12. Вид на обідній поляні:
До перевалу
Категорійна частина мала початись лише завтра і весь шлях до вечора ми неспішно йшли по грунтовій дорозі, не особливо напрягаючись, хіба щоб відігнати собак.
13. Пейзажі, що нас супроводжували:
14. Хоча маршрут був і не важким, але рюкзаки були саме такими та і темп також, тому привали були з тією ж послідовністю, що і завжди.
15. І використовувались вони як для відпочинку так і для фотографування:
16. GoPro як завжди чудово рятувала в ті моменти, коли пейзаж красивий, але діставати фотоапарат нема ніякого бажання:
17. Фото для звіту:
18. В такому ключі закінчився наш черговий день
За кадром залишилась лише хмара комашок яка нас атакувала на місці ночівлі. Ноги були покусані всі і на довго.
19.
Перший категорійний перевал
Поки сонце було за хребтом, все було чудово. Ми хоч важкувато, але піднімались по трав'яному схилу. Хоча ми і скучили серед цих дощів за теплом, але як тільки палючий диск вийшов із-за гір, стало якось важко. Єдиним порятунком було піднятись вище, там де прохолодніше.
20. Чому було важко, вже і не пам'ятається, але якщо на привалі не діставався фотоапарат, а використовувалась екшн-камера, то це каже, що були інші проблеми:
Перевал було пройдено не по класиці, бо з тими погодними умовами легший шлях частково пролягав по хребту. Але все по правилам - пройшли найлегшим шляхом, що і є проходженням перевалу.
27. Поки велись пошуки туріка, який так і не був знайдений:
Коли вниз важче ніж вгору
На спуску ми вже були не такі свіжі, а він був доволі крутий ще й з мокрим снігом так що місцями раз за разом хтось провалювався десь по коліно. Зайшовши в невеликий кулуар ми продовжили рухатись по його схилу, як спочатку зірвався Богдан і проїхав пару метрів, доки добряче не зарубався. Потім я зробив пару кроків і також приєднався до нього, наступним був Толік і тут Лєна вирішила встановити рекорд промчавши повз Анатолія і залишивши по дорозі палку, а згодом і льодоруб. Така ситуація без льодоруба була геть поганою. Ми всі стояли і не знали, що робити, собака біг паралельно і намагався схопити її за холошу. Це все тривало якісь долі секунди і тут Бодя поїхав на випередження. Все закінчилось добре, схил вирівнявся і вона почала зупинятись сама по собі, але сама ситуація була геть не з приємних.
Кулуар (від фр. couloir - прохід, коридор) — улоговина у схилі гори, спрямовану вниз по лінії течії води.
Не готові повторювати помилки, далі ми йшли більш обачніше, обираючи пологі схили і плануючи маршрут так щоб при зриві людина не вилетіла на камені, котрі деінде виглядали цілими галявинами.
31.
31.
На спуску ми наочно побачили чому псів треба десь залишити, вони бігали і стрибали по снігу. І на важких ділянках це починало серйозно заважати, а це був ще не самий складний перевал. Тим паче ми могли зайти в таке місце де довелося б піднімати їх на мотузках, що аж ніяк не було б нормально.
32. Нарешті пряма дорога до привалу і обіду:
Нам здавалось, що перевал пройдено - значить робота зроблена, але дорога до табору була по старій тропі по якій в кращому випадку хтось йшов в минулому році. Мало того, що було необхідно її періодично відшукувати, так згодом ми її геть втратили.
Але в усьому були свої плюси - черговий раз ми з Толяном відправились трохи вперед на пошуки маршруту. Ми плентались по галявині бур'янів і не знали які чагарники обрати першими для розвідки, глянувши вправо я завмер, там була картина маслом - в невеликому просвіті між кущами, піднявши голову стояла косуля. Мені чудово запам'яталося побачене - в природній рамі з кушів, в м'якому світлі сонця, котре клонилось до горизонту, на зеленому фоні, вона дивилась на нас, а ми витріщалися на неї. Звичайно ми її злякали і високо стрибаючи вона зникла за кущами.
- Ти бачив!? Ти бачив? - радісно питав я.
- Звичайно бачив, - спокійно відповів Толян.
Ця мить зробила для мене увесь день. Хоча прибуття в табір також було вагомим плюсом.
34. Поціновувач прекрасного:
Так і закінчилась для нас друга частина походу в таборі де базувались альпіністи і був один наш знайомий, який пізніше, вже по поверненню в України, розповідав, що їхній учасник побив "рекорд" Лени з швидкісного спуску доїхавши аж до каменів.
Дописати коментар